Статті, книги

Все

З гірчинкою

Костянтин Солов’єнко

З гірчинкою

(моноп’єса)

ДІЙОВА ОСОБА

Т а р а с – огрядий молодий чоловік

Простора кухня. Плита, мийка з краном, поруч стіл, стілець, неподалік канапа. На стінах висить кілька різних світлин одного і того ж звичайного, непородистого кота. Тарас, готуючи страву, розмовляє чи то сам із собою, чи зі своїм котом. Про їжу завжди говорить смачно, куховарячи вправно, без метушні…

На ввімкненій плиті стоїть дві каструлі з водою. Тарас почищену голівку цибулі надрізає тричі і кладе в більшу каструлю.

Т а р а с. Цибулька нам тут основний дух дасть. Важливо кинути ще в холодну воду. Тобі цього не збагнути, Мурчику. На жаль, ти на овочах не розумієшся…

Тарас заглядає в меншу каструльку.

О, курочка вже закипіла.

Він зливає у мийку окріп, виделкою дістає з каструльки куряче стегно, обмиває його водою з крану та кладе у велику каструлю. Ту ж процедуру повторює з другим стегном.

Курочка – пішла. Бульйон має бути прозорим… Тепер начистимо картопельки.

Тарас миє картоплю і починає її чистити.

Вчора всі як з цепу зірвались: дзвонили цілий день… Про них треба добре подумати. Я телефони вимкнув, щоб не заважали… Мурчику, я тобі все розкажу. Ти завше давав слушні поради…

Однокурсник Сашко звав у свій бізнес. А як здалеку під’їхав на кульгавій кобилі…

Цитуючи Сашка, Тарас гуде басом.

«А де працюєш? Невже перекладачем? Тиць-Гриць! Пам’ятаю, як ти сперечався на семінарах. Тобі ж в університеті не подобалось перекладати, бо неможливо перекласти ”один в один”». Мені й зараз не подобається. Ну то й що? У мене це виходить. Кращої ж роботи немає. Та й зручно – дома, через Інтернет… От завдання моє він не виконав. Мурчику, ти український кіт, ти зрозумієш. Треба було перекласти на російську…

Тарас говорить повільніше, показуючи рукою нібито кожне слово у реченні, написаному перед очима.

«Дощ стиха гримав за вікном». Повторюю: «Дощ стиха гримав за вікном».

Тепер Тарас говорить іронічно, імітуючи бас Сашка. (Підкреслені слова написані російською мовою).

«Дождь негромко гремел за окном». Хех, Сашко завжди був хвацьким хлопом. «Гримав» це не тільки «гремел». «Нагримати», значить ще й «накричать, наругать». А тут ще й «стиха гримав»: ругал але стиха. «Дощ СТИХА гримав за вікном». Доречі «стиха» дослівно не перекладається. «Тихо» це «тихо». «Потихоньку» це «потихеньку», а не «стиха»… Що він ще міг сказати? Покликати в свій Клуб славістів. Боронь боже! Чути їх теревені про іноземну російську? Мурчику, ти б послухав тих невігласів! Вони не філологи, вони політики найнижчого гатунку…

Тарас схвильовано пройшовся по кухні, притискаючи руку до серця і глибоко дихаючи.

Будь-яка мова існує для того, щоб люди розуміли один одного, а не для цькувань іншої мови…

Він накапав у склянку якихось ліків і, розбавивши водою, випив… Потім повернувся до картоплі.

Сашко казав, що нібито мені того разу не пощастило… Їх ніхто навіть не спиняв. Значить то для них – будні. Це не про мене. Даруйте, панове, не прийду… І тут Сашко розколовся: «Приходь. Я тобі про свій бізнес розповім. Також зможеш влитися. Ніякого ризику. Заробіток повністю залежить від тебе». Мурчику, ти правильно здогадуєшся, це – мережевий маркетинг. Всіх гребуть у свої ряди… Вибач, котику, я йому відмовив… хоча з грошима – паскудно, ще не всі за ліки віддав… Світу потрібні продавці, бо товарів – як гною і ніхто не купує. Філологи потрібні хіба що жовтій пресі. Для виробництва того ж лайна. Правда, вони і без філологів обходяться. Висока література для більшості – непотріб… Ледь яєшня із-за сашкових теревенів не згоріла… Ну, мережевий… з усіх дірок пре… От і бульба готова.

Тарас звертає увагу на каструлю, що закипає.

І курочка кипить. Зменшимо вогник…

Тарас зменшує вогонь.

Картопельку наріжемо…

Тарас ріже всі картоплини на кілька частин.

Колись руки дійдуть, Мурчику, я свій метод запису рецептів спробую продати якомусь кулінарному часопису. Все так просто. Головне: коли що кидати, як змішувати і який давати вогонь.

Тарас показує руками перед очима, ніби малює на дошці.

Тобто, до осі часу додаємо інтенсивність вогню, змішування і що коли кидати. Думаю, всім буде зрозуміло…

Що я? Он дядя Вітя – дипломат і то сидить без роботи. Ще з дитинства вбив собі в голову, що закінчить тільки «міжнародні відносини». Йому ж казали: «У тебе батьки – прості інженери. Ти там – ніхто». І слухати не хотів…

Тарас усідається на канапі.

В школі – золота медаль, щоб легше вступити. Там же ж конкурс – ой леле! Діти всіх шишок… Два роки пробував – провалювався. І медаль не допомогла. В армію забрили. Там вступив у партію. Землю ладен був гризти тільки б мрію здійснити. Після армії, підготовчих курсів, комуніст, по пільзі – вступив нарешті… Ну, закінчив з червоним дипломом, робота була в міністерстві – більш-менш. Кажуть, пер плуга за всіх з ранку до вечора. Так все одно скоротили, коли президент змінився. Дядя Вітя ж нічий, нема за ним ні рідні, ні зв’язків, ні грошей… П’ять років безробітний. На менш кваліфіковану роботу, каже, я не погоджусь. Ото маєш мороку… Живуть на пенсію матері. Ну, ще город обробляє… Він же сільська людина, нащо йому та дипломатія… Дурний… Тепер підсмажимо гречку.

Тарас йде до мийки, промиває жменю гречаної крупи і підсмажує її дві-три хвилини на невеликій сковорідці.

Мурчику, а пам’ятаєш сусіда фізика? Він тебе часто рибкою дрібною пригощав після рибалки. Мови немає – кандидат наук, світла голова… Коли в дев’яності всі рвонули за кордон, він не вірив, що держава кине науку напризволяще. Це ж оборона… Прогаяв час. Тепер вважає, що старий. Молодь зубата, без комплексів вигрібає вакансії по всьому світу – на раз. З Інтернету… А він старої закваски: з комп’ютером – не дуже…

От програмісти у виграші. Їм Інтернет сильно допомагає: працюй – де зможеш, живи – де хочеш. Знову ж цифрові технології всюди – дають роботу… Ну і мені – філологу – стільки словників та довідників у доступі!... Краса! Я про таке і не мріяв.

Тарас вимикає вогонь під сковорідкою і відставляє її на стіл.

Як тут курочка?...

Глянувши на бульйон, що потроху кипить, Тарас йде та зручно умощується на канапі.

Потім дзвонив Олег. Також з пропозицією. Вчора мені щастило на чужі ідеї… Пропонував разом відкрити ресторан. Вже і приміщення знайшов підвальне. Але недалеко від центру. І недорого… На ремонт і старт треба кредит. Приготування страв – за мною… Надто серйозно. Тут багато про що думати треба…

Тарас пройшовся по кухні.

Санепідстанція, пожежники, бандити – купа проблем… Ну, правда, тіньові сторони бізнесу Олег бере на себе. Мурчику, як гадаєш, яку частину прибутку потягне «тінь»? …Десь половину… А я нещодавно думав: чому наші овочі та фрукти вдвічі дорожчі ніж у Польщі? При тому, що земля ну ніяк не гірша. Тепер зрозумів – половина бандитам… А чого ж я хотів? Таке життя… Хех. Ти, звичайно, не пам’ятаєш, Мурчику, татаро-монгольське іго забирало у нас, здається, десятину. Десять, а не п’ятдесят відсотків… Зараз би таке іго назвали податковим раєм.

Тарас гірко сміється, сідаючи на канапу.

Як інколи дивно переоцінюється історія. Бридко… Олег правий: чому бридко? Це бізнес… Треба обмізкувати… Олег вважає, що з моїм смаком і аналітичним мисленням – діло у нас має вигоріти. Мислити в нашій країні? Аналітично?

Тарас глибоко зітхає.

Не любить він мене. Боже збав від цього клопоту. Найкращий наслідок – не будуть звертати увагу. Хоч це і прикро. Бо як звернуть, то, принаймні, поб’ють. А я жити хочу, а не відбиватись… Через тиждень пообіцяв дати Олегу остаточну відповідь. З аргументами… Йому треба рішення приймати… Підбиває: кидай свої копійчані переклади; не прогав шанс; невже краще клясти політиків, нічого не робити і душевно філософствувати з котом? …Мурчику, він не знав… що ти помер…

Тарас схвильований встає з канапи, проходиться кілька разів туди-сюди, тримаючись за серце. Витирає очі від сліз.

Що мені його співчуття? Раз кота немає, то йому ще краще: значить нікого глядіти не треба. Більше часу для бізнесу… Як кажуть: «Вечерю віддай ворогу», – в наш ресторан. Вечір – саме час пік… Знав би ворога – віддав би. Мені не жаль… Отакі справи, Мурчику… Взагалі-то він має рацію… Частково… Я ж один країну не зможу змінити… Хоча: я крапля в морі… Ой, заморока з цим бізнесом: і хочеться, і колеться…

Тарас підходить до плити, контролює кипіння бульйону. Потім усідається на канапі.

Він не злий, Мурчику. Він навіть запропонував мені персидського кота подарувати…

Тарас схлипує.

Ніби можна замінити друга… Як таке в голову приходить? І розумний же хлопець… Знав би він, як я тебе виходжував після того мотоцикліста – падлюки…

Тарас знову мов неприкаяний никає по кухні, тримаючись за серце.

А той виродок на задньому сидінні ще сказав: «Клас!» – і розреготався… Якби я їх наздогнав, клянусь: горло перегриз би…

Він знову накапав у склянку тих же ліків і, розбавивши водою, випив. Ставлячи склянку, помилився і вона впала на підлогу.

От чорт…

Тарас підіймає склянку, миє і ставить на місце.

Як ти мучився, бідний Мурчику: стільки операцій… Добре, що я ні у кого гроші не просив… Пощастило знайти ці переклади. Тоді їх було багато: майже не спав, щоб заробити… Ну та годі… Треба жити далі…

Тарас підходить до плити, дивиться на бульйон.

От думаю, Мурчику, може, дірку твою в дверях туалету – заклеїти? Щоб не нагадувала…

Тарас миє одну морквину та чистить цибулину, наспівуючи.

Тече річенька
Невеличенька.
Схочу – перескочу.
Віддай же мене,
Моя матінко,
За кого я схочу…

Тарас говорить мрійливо, аж світиться.

Свій ресторан, о-о-о, то – діло! Яке б у мене було меню, Мурчику! Всі б шаленіли… Соуси – виключно мої… Хоча ні: іспанські варто додати… А перші страви! А десерти!... У-у-у-у!...

Тарас натирає моркву на крупній терці і дрібно нарізає цибулю.

Потім дзвонила пані Надія з редакції. Хотіла пересвідчитись, чи встигну я зробити переклад сонетів до вівторка? Звичайно. Можливо навіть надішлю його у понеділок. Вона читала мого листа. Просто… від мене особисто… хотілося б почути. Розумію. Електронна пошта… надає певну віртуальність, не-справжність стосункам. Певну іграшковість… З іншого боку, Мурчику, яка потужна сила цей Інтернет! Майже всі порядні люди там є: тільки руку простягни. А тролі – сміття Інтернету… так де їх немає, крім мережі? Ввімкни телевізор, розкрий газету – ті ж тролі… Мурчику, Надія запитала, чи я сам пишу?

Тарас схлипує і рукавом витирає очі від сліз.

Я стаю сентиментальним. Вибач, Мурчику… Ніби і не старий. Ранувато… То, мабуть, цибулька – зла…

Тарас ставить на вогонь більшу сковорідку, наливає туди трохи олії і, додавши нарізану цибулю, накриває кришкою.

Навряд чи її часопис міг би зацікавитись моїми віршами… Звичайно, вона нічого не знала. Швидше, висловила уголос свої думки… а не бажання редактора. Цікавилась, чи влаштовую я літературні вечори. Вона б залюбки мене послухала… Казала, що мої переклади зворушують і… голос мелодійний… Які вечори? Не влаштовую. Та й про мої вірші майже ніхто не знає… І скільки їх? Небагато…

Тарас помішав цибульку.

Мурчику, казала, що їй зі мною приємно розмовляти, у мене, виявляється, хороше відчуття слова. І їй хотілося б узнати, як я працюю з синонімами. Якісь поради… можливо… Я не думав… Таке складне запитання. І довга розмова… Запропонувала зустрілися… Я не проти. Тільки до вівторка я зайнятий… перекладом… Домовились… якось потім… зв’язатися…

Тарас пройшовся по кухні. Відчувається, що він схвильований… Повернувся до плити. До цибулі у сковорідку додав морковку, перемішав та накрив кришкою.

Що то їй заманулось?... Мабуть вродлива… Куди мені товстелезному такому?... Ще перелякається…

Тарас раптом стає рішучим.

Так, Мурчику, до роботи. Самоаналіз не завжди йде на користь… Зупинитись і не думати хоча б хвилин п’ять…

Тарас сідає на канапу і насправді якусь хвилину мовчить, заплющивши очі, задерши голову і глибоко дихаючи.

Як добре я міг би її нагодувати! У-у-у-у-у!... Правда, сьогодні дівчата майже нічого не їдять. Цікаво, у них смак із-за цього притупився?...

Тарас йде до плити, знімає кришку з каструлі. Взявши ножа, тицяє ним в куряче стегно в бульйоні. На його обличчі – задоволення.

Курочка наша вже готова.

Він виделкою дістає по черзі обидва стегна з бульйону і переносить у тарілку. В каструлю, додавши солі, Тарас закладає картоплю та підсмажену гречку. Збільшує вогонь. Відділяє куряче м’ясо від кісток і також кладе його у каструлю. Коли бульйон закипає, Тарас зменшує вогонь.

Мурчику, пам’ятаєш, тобі жодна з моїх однокласниць не подобалась?... Навіть та, смуглява… Я тоді струнким був… Вона в гості прийшла кіно подивитись, у неї телевізор зламався. Ти ще її подряпав, зараза. Кіно ніяке, я сиджу, дивлюсь і їм яблука. Після третього яблука вона каже: «Ти що, не зупинишся, поки не з’їси всі?» А що там їсти? Вона не розуміла, як можна за раз з’їсти стільки яблук… Пішла і більше не приходила… Всі згадки про яблука я знищив… З’їв усі два кіло… В той же день…

Тарас помішав вариво ложкою і надсьорбнув, перевіряючи, наскільки бульйон солоний.

Добре підсолив…

Потім обсмажену цибульку з морковкою додав до супу, гарненько все перемішавши в каструлі.

Багато супу буде. Може гості які прийдуть?... Продатись в ресторан, чи що? Навіть за копійки. Хоч комусь ще буде користь від моїх страв. Та і сам буду менше їсти. Що скажеш, Мурчику?… А чим ще займатись, як не готувати та їсти, коли роботи немає?... Більше ж ніяких задоволень не лишилось… Чи може до Києва поїхати на Майдан? Там хтось, здається, знову протестує… Ти таки дурний, хлопче. Вже двічі там був… Що, багато толку вийшло?... Хоча, зі змінами – краще, ніж без них…

Наступне речення Тарас промовляє з іронією.

З народом їм не пощастило. Паскуди… Краще не думати… А як згадаєш – таке було піднесення у людей… Які всі ходили радісні, усміхнені… Які були ввічливі… Я їм цілу сумку бутербродів припер і п’ятилітровий термос чаю… Всі хвалили. Чайок духмяний, на травах, з медом. Таке щастя – готувати для хороших людей… Потім та дівчина – Олена – до себе покликала ночувати… Нас там у неї в однокімнатній квартирі чоловік п’ятнадцять було. Спали покотом. Дівчат четверо, чи п’ятеро. Інші – хлопці. Ніхто ні до кого і не чіплявся: діло у всіх було… спільне… Я всі дні до кінця готував бутерброди і чай варив… То, мабуть, було щастя… Такі всі рідні були… Чи можливо таке ще раз? Хто зна... Нещодавно у Фейсбуці знайшов вірша дівчини. На світлині – молоденька така. Десь я його собі роздрукував.

Тарас шукає серед паперів на канапі. Знаходить і читає.

Сніг полями мете,
Зло зривається на хуртовину,
Ліпить в очі, без жалю січе.
По заметах бреде,
Неприкаяна Україна.
Хто догляне тебе?

Ми знайдем лад чи ні?
Чи ніколи не будем єдині?
Чи здолаєм брехню?
Чи й помремо сумні?
На якому майдані
Ти вибореш долю, моя Україно?
Ми святі, чи дурні?

Тарас пройшовся туди-сюди… Перевіряючи готовність, ножем, наколов картоплю в супі.

От супчик і готовий.

Він нарізав трохи зелені і змів ножем до каструлі.

Нехай настоюється…

Тарас вимикає вогонь.

…Добре, якщо я піду на Майдан, то як Надія?... Женитися ж я хочу… А як я такий товстий зможу сім’ю захистити?...

Тарас рішуче пройшовся по кухні.

Хватить жерти, як свині… Спортом треба зайнятись… з понеділка… Ні, знову не почну. Треба зараз.

Він починає робити прості вправи для рук, тулуба, кілька разів присідає… Захекався… Відпочивши, продовжує вправи.

Хай з роботою паскудно, те від мене мало залежить. Але ж тіло моє належить тільки мені… Що ж я так розпустився? Негоже… Та й з роботою… Бізнес такий-сякий жевріє… Треба приставати до Олега… Ресторан, то й ресторан, хай йому грець… Ну, ще раз спробую… Навіть смерть того боїться, хто з нею бореться. Кому я треба?... Сам! Зціпивши зуби!... Жми, Товстун…

Тарас знову захекався… Відпочиває…

Яка та Надія?... До зустрічі – лише кілька днів… Ще й сонети… Ой, біда.

Тарас співає.

Чом ти не прийшов,
Як місяць зійшов.
Я тебе чекала.
Чи коня не мав,
Чи стежки не знав,
Мати не пускала?

Тарас усівся на канапі.

І коня я мав,
І стежку я знав,
І мати пускала.
Найменша сестра,
Бодай не зросла,
Сідельце сховала…

Тарас дістає пляшку вина, наливає невелику чарку.

Мурчику, думаєш, коли я вчора пив вино, то сьогодні мені вже не можна? Це кримське, десертне. З гірчинкою. Довоєнні запаси. Не бійся, не зіп’юся…

П’є потроху, насолоджуючись.

Мені ще перекладати… Від такої чарки шкоди не буде. Навпаки… Сам я їй телефонувати не буду. Я гордий… Дурень. Яка може бути гордість? У такого товстуна? …Боляче спостерігати за чужим щастям: невже я на таке не здатен?

Рішуче встає з канапи, вмикає мобільний телефон та міський і кладе їх на стіл.

Не розкисати!…

Тарас дивиться на телефони.

Не дзвонять. Нікому ти не потрібен, Товстун…

Він глибоко зітхає.

Чому так сумно?

Тарас знесилений, тримаючись за серце, повільно повертається до канапи. Лягає і, можливо, засинає. Через хвилину починає дзвонити мобільний телефон. Рінгтон – кілька слів з пісні ДДТ:
Пропавший безвести, я назову тобой дорогу,
Пропавший безвести, я назову тобой дорогу,
Я назову тобой дорогу.

Тарас лежить не ворушачись. Світло поступово згасає. В темряві дзвонить другий телефон. Перший продовжує:
Пропавший безвести, я назову тобой дорогу,
Пропавший безвести, я назову тобой дорогу,
Я назову тобой дорогу.

Телефони замовкають. Тиша.

З а в і с а

(жовтень 2013 - листопад 2016)

Примітки:

1. Вибір страви, яку готує Тарас, взагалі кажучи, залежить від режисера та актора.
2. Останню фразу Тарас промовляє, дивлячись у зал.

П’єса відмічена:

• П'єса "З гірчинкою" увійшла до лонг-листка конкурсу на кращу українську моноп'єсу «Лабораторія МоноЛІТ» (Нац. центр театр. мистец. ім. Леся Курбаса - Київ, 2014).
• П'єса "З гірчинкою" опублікована у збірці «Голос тихої безодні та інші голоси. МоноЛІТ. Антологія сучасної української монодрами: моноп’єси» (Київ, «Видавництво «Фенікс», 2016).

Вгору