Статті, книги

Політика

Міняємо цінності на зручності

Олена Пугачова,
Костянтин Солов’єнко

Міняємо цінності на зручності

У розпал економічної кризи всі рахують збитки. Брак фінансів оцінюється як головний лейтмотив усього сьогодення і загроза всьому майбутньому. Звідси - прагнення щонайшвидше наповнити економіку грошима.

За великим рахунком, бажання звести стан складної економічної системи до одного параметра – це природне прагнення спростити складну проблему. Проте, як показує досвід, в таких ситуаціях прості рішення рідко допомагають, тому що не дозволяють вийти за межі того зачарованого кола, в якому незмінно відроджується системна криза.

Як не хотілося б братися за важку і «невдячну» працю, але обминати людський потенціал країни з часом буде дедалі важче. Мабуть, апріорі вважається, що він є незмінний і здатний виконати за певного управлінського мистецтва будь-яке завдання. Тим часом, перш ніж братися за серйозні завдання чи то інноваційного розвитку, чи то виходу з кризи, варто не лише перерахувати гроші, а й оцінити наявний людський потенціал і починати з тих завдань, які йому до снаги.

Йдеться не так про те, що важкі соціально-економічні випробування останніх десятиліть призвели до виснаження соціального капіталу, що виражається в зростанні кількості захворювань, високій смертності та низькій тривалості життя. Йтиметься про те, що з історичної сцени країни зникли люди, які були носіями тих цінностей та ідеалів, без яких вирішення більшості сучасних завдань стає проблематичним. Особливо безглуздо це виглядає для країн, які мають багатовікову історію, наприклад, Україна. Сьогодні ці країни мають бути краще за інших захищені імунітетом історичного досвіду і розумінням того, що є справжніми цінностями для виживання суспільства. У цих країн був час і можливості у всьому розібратися і виробити історичне мислення. Сьогоднішній стан справ може говорити лише про те, що історичний зв'язок перервано («урвався зв'язок часів») і все, що у нас залишилося, - це історичні пам'ятки ще однієї цивілізації, що пішла.

Життя змінюється, і на різних ділянках його траєкторії повинні з'являтися люди, здатні адекватно відповідати на виклики сучасності. А оскільки відмінними рисами сучасної епохи є несталість і непередбачуваність, то «про запас» у соціальної системи завжди має бути багато різних варіантів, які і забезпечували б їй можливість внутрішнього розвитку. Якщо ж соціальні «засіки» порожні (або одноманітні), то залишається лише один шлях управління суспільством – узяти в руки батіг і хльостати доти, поки воно не зрушиться бодай у якийсь бік.

Здавалося б, зміна суспільного устрою покінчить із жорсткою системою відбору «бути таким, як усі». За радянських часів практично неможливо було вижити в суспільстві, не пожертвувавши своєю індивідуальністю, власними цілями, переконаннями, цінностями. Соціальна система рано чи пізно практично всіх членів суспільства перетворювала на Homo Sovieticus, не обтяжуючи себе питаннями, які історичні перспективи такої колосальної роботи. Здавалося, що свобода і демократія повинні дозволити людським душам вирватися з внутрішнього рабства. Здавалося, що за два десятиліття в країні повинно було вирости покоління людей, що усвідомлюють своє покликання в житті, здатних використовувати нові, небачені для радянських часів, можливості для розвитку своїх завдатків і активно прагнучих реалізувати їх у житті. Або, принаймні, за цей час повинні були з'явитися люди, які б уселяли надію на те, що створюється людський оплот, здатний у майбутньому протистояти викликам часу. Проте цього не відбулося. Навіть при тому, що чимало молодих людей здобули престижну освіту за кордоном, країна дедалі більше віддаляється від світових стандартів і занурюється в стан активного і цілеспрямованого саморуйнування, а суспільство як і раніше відтворює непорушну одноманітність інтересів, бажань, прагнень, професій, способу мислення, культурних запитів, стереотипів поведінки тощо. Мабуть, ми потрапили в зачароване коло відтворення «таких, як усі» під різними соусами.

Перечитуючи Хосе Ортега-і-Гассет «Повстання мас», бачиш точну картину сучасного суспільства:

• Жорстокий розрив сьогодення з минулим – головна ознака нашої епохи. Ми відчуваємо, що раптово стали самотніми, що мертві померли серйозно, назавжди, і більше не можуть нам допомогти. Сліди духовної традиції стерлися. Всі приклади, зразки, еталони марні. Нові покоління, бажаючи правити світом, дивляться на нього як на первозданний рай, де немає ні давніх слідів, ні давніх проблем.
• Держава, уряд живуть сьогоднішнім днем. Вони не знають, куди йдуть, тому що не йдуть нікуди, не обираючи і не прокладаючи шляхів. Коли такий уряд шукає самовиправдань, то не поминає всує день завтрашній, а, навпаки, упирає на сьогоднішній і говорить із завидною прямотою: «Ми – надзвичайна влада, народжена надзвичайними обставинами». Тобто злобою дня, а не далекою перспективою. Недаремно і саме правління зводиться до того, щоб постійно виплутуватися, не вирішуючи проблем, а всіма способами ухиляючись від них.
• На стародавні підмостки цивілізації підкралася з-за лаштунків масова, а насправді – первісна людина. Психологічний портрет масової людини: невпинне зростання життєвих запитів і вроджена невдячність до всього, що змогло полегшити їй життя. Її найбільше турбує власний добробут і найменше – витоки цього добробуту. Побачивши світ так чудово влаштованим і злагодженим, масова людина вважає його справою рук самої природи і не в силах додуматися, що справа ця вимагає зусиль неабияких людей, що всі ці легко досяжні блага тримаються на певних і нелегко досяжних людських якостях, щонайменший недобір яких негайно розвіє прахом прекрасну споруду.
• Кудись пішли люди, що внутрішньо потребують чогось більшого і вищого; що вимагають багато чого від себе, а не перебувають у постійному захваті від себе. Не видно людей, для яких шляхетність визначається вимогливістю і обов’язком, а не правами. Не чутно людей, у яких немає заздалегідь готових відповідей на всі питання, які уникають судити про щось без попередніх розумових зусиль і вважають гідними себе тільки те, що вимагає нового злету думки.

Якби Хосе Ортега-і-Гассет сьогодні покликали в експерти, він би сказав, що чекає на таке суспільство: «врешті-решт, держава, висмоктавши з суспільства всі соки, видихнеться, зачахне і помре самою мертвою зі смертей – іржавою смертю механізму». Він сказав би, яким має бути управління, щоб цього не трапилося: «правити – це повертати людину до справи, до власного покликання, до самої себе: не давати волі навіженству, яке легко обертається неробством, спустошеністю, зубожінням». Але мертві померли серйозно, тому міркування філософа не можуть мати тієї сили дії на суспільство, яке могло б бути, якби цінності духовної спадщини не розчинилися в порожнечі.

Звичайно, цінності не можуть зникнути просто так, їх проносять покоління через будь-які випробування. Але гасло сьогоднішнього життя «Міняю цінності на зручності» виявилося надзвичайно ефективним (кажучи мовою наших наукових стандартів, це торжество практичності й конкретики). Сьогодні доходи людини визначаються зовсім не рівнем її освіти, а тим, що їй дозволяє сумління. Нічого не дозволяє – тягни жебрацьке існування, і жодні особисті досягнення тобі не допоможуть. Дозволяє трохи більше – у тебе вже машина. Ще більше – шикарна квартира і так далі. Як говорив Жванецький, ми викинули все непотрібне – чесність, порядність, і залишили найнеобхідніше – брехню, обман. Усе було б гаразд, та от «царство божиє» на такому фундаменті довго не протримається, а поміняти назад зручності на цінності не вийде.

Сьогодні перед лицем світової економічної кризи важливо зрозуміти, що умовою виходу з кризи є таке перевлаштування світової економіки, за якого можливість отримання легких грошей зводитиметься «нанівець». Як у такому разі жити суспільству, не підготовленому до жодного іншого варіанту життя, та ще й розбазаривши всі свої цінності? Важливо розуміти, що перед нами не просто питання, а виклик часу, відповідь на який дають не експерти, а поява в суспільстві нових соціальних сил, рівень мислення яких відповідатиме складності сучасних проблем.

Сьогодні виклик часу кинуто й іншим країнам, але ймовірність знайти належну відповідь у них набагато вища. Наслідуючи соціально-економічний устрій розвинених країн, ми не помітили найголовнішого - ціле не є сума компонентів. Є ще й соціальні зв'язки, які дуже ускладнюють життя, але дозволяють витримувати сильні зовнішні впливи. На сьогоднішній день розвинені країни є мережею соціальних зв'язків, що об'єднують людей за принципом переважного приєднання. Люди самі вибирають, до якого вузла приєднатися і яку роль у нім грати. Безліч можливостей дозволяє співіснувати найрізноманітнішим соціальним об'єднанням. Окремі вузли соціальних мереж можуть посилюватися, залежно від того, які завдання постають перед суспільством. До них потягнуться, якщо їм буде що запропонувати у розв’язанні цієї проблеми. З'являться інші проблеми, прийде на допомогу інший соціальний вузол. Взаємопов'язаність і взаємозалежність розставляє інші пріоритети – ціле важливіше за приватне, важливо не увірвати собі більше тут і зараз, а знайти рішення, за умови якого приріст багатства буде постійним, а джерело багатства не вичерпається. Звичайно, управляти такою складною системою старими методами не вийде. Лідерові також потрібно вбудуватися в мережу і жити за її законами – бути взаємопов'язаним і взаємозалежним.

У 90-ті роки американський професор політичних наук Роберт Аксельрод проробив експеримент, описаний ним у книжці «Еволюція співпраці». Він запросив науковців розробити програми для гри «Дилема ув'язненого». Суть гри: поліція зловила двох співучасників злочину. Перед допитом обвинуваченим запропонували такі умови: якщо один свідчить проти іншого, а той зберігає мовчання, то перший звільняється за допомогу слідству, а другий отримує максимальний термін (10 років). Якщо обидва мовчать, справа проходить за іншою статтею, і їх засуджують до 6 місяців. Якщо вони свідчать один проти одного, то обидва отримують термін по 2 роки. Кожен ув'язнений вибирає, мовчати чи свідчити проти іншого. Проте жоден з них не знає точно, що зробить інший.

Якщо грати один раз, то стратегія зради є найнадійнішою. Проте, обираючи її, кожен з учасників отримає по два роки. Стратегія співпраці є найризикованішою, хоч і обіцяє мінімальний термін 6 місяців. Не знаючи, що зробить партнер, на ризик не зважиться жоден з раціональних учасників.

Ситуація змінюється, якщо гру повторювати багато разів, і учасники, роблячи вибір, пам'ятають попередній досвід. Програми, що брали участь в експерименті, розрізнялися за рівнем алгоритмічної складності, початкової ворожості, здатності до прощення тощо. Аксельрод відкрив, що якщо гра неодноразово повторювалася серед безлічі гравців з різними стратегіями, то «жадібні» стратегії давали погані результати в довгостроковому періоді. Тоді як більш «альтруїстичні» стратегії працювали краще, з погляду власного інтересу. Таким чином, Аксельрод дійшов утопічно висновку, що егоїстичні індивіди заради свого ж егоїстичного блага прагнутимуть бути добрішими, вибачливими і не заздрісними.

Така необхідна довіра в суспільстві не будується шляхом шахової «двоходівки». Сьогодні, коли всі зайшли в глухий кут, лунають заклики до довіри, а потім, використовуючи довірливість, можна вигідно скористатися перевагами стратегії зради. Довіра – це результат тривалого етапу соціальної взаємодії. Відсутність її у важкі для суспільства моменти дуже дорого обходиться всім, але це має стати уроком для наступного етапу гри (життя). В арсеналі ж нинішніх гравців такої комп'ютерної програми немає.

Як встановила наукова теорія складних систем, впоратися з безперервним зростанням складності навколишнього світу не можна не збільшуючи ступінь складності внутрішньої системи. Складні системи виявляють ряд властивостей, які не можуть бути зведені до суми складових, а тому відсутні в простіших системах. Вони й стають вирішальними в подоланні тих перешкод, які виступають як загрози існування.

Україна виявилася залученою в світову фінансову кризу як частину світової економічної системи. Проте, з погляду теорії складних систем, основні проблеми, що стоять перед Україною, докорінно відрізняються від тих проблем, які стоять перед розвиненими країнами світу. Розвиненим країнам потрібно дати адекватну відповідь на збільшений рівень складності навколишнього світу. Це дуже непросте завдання, але оптимізм на успішний результат уселяє те, що складність національних економік, як систем, вже є досить високою і за відповідних зусиль може зрости, дозволивши вийти на інший рівень взаємодії з навколишнім світом.

Що стосується України, то її рівень складності, як соціально-економічної системи - невисокий. І хоча немає точних інструментів для визначення рівня складності, помітна відсутність найважливіших характеристик, типових для складних систем. По-перше, соціальні інститути не розвиваються як соціальні мережі за допомогою механізму переважного приєднання. Зв'язки в основному родинні, кумівські, дружні, приятельські. До соціальних мереж не приєднуються. У соціальні мережі впускають, причому тільки своїх, створюючи для останніх непереборні перешкоди. Прикладом тому може стати система освіти, з її непрозорою, незрозумілою, непередбачуваною процедурою незалежного зовнішнього тестування, що створює нечувані труднощі звичайному школяру. Самі соціальні мережі не об'єднують суспільство. Це, швидше, розірвана мережа інститутів. Тенденції деструкції (корупція, кругова порука і так далі) спостерігаються у всіх соціальних інститутах і підтримуються колективною поведінкою.

По-друге, всі соціальні зв'язки орієнтовані тільки в одному напрямі. Найважливіший для існування складних систем механізм зворотного зв'язку відсутній. І, третє, люди не розглядаються як агенти соціально-економічної системи. Немає зв'язку між їх щоденною діяльністю і сьогоденням, а тим більше майбутнім станом країни. Більш того, соціальні зв'язки людей між собою ситуативні й нестійкі. Людина ізольована і відчужена від нормальних соціальних взаємодій. Цілі, які ставлять перед собою люди, – це здебільшого суто матеріальні цілі, які з найбільшою ефективністю досягаються поодинці, в жорсткій конкуренції із співгромадянами. Замість зростання горизонтальних зв'язків, спостерігається посилення атомізації суспільства.

Зіткнувшись зі світовою економічною кризою, Україна опинилася без захисних механізмів складної системи. Існуюча лінійна соціальна структура не дозволяє понизити рівень складності для окремої людини, тому всі зовнішні удари у всій силі доходитимуть до кожного. На ґрунті страждань може виникнути заколот, але не соціальний рух, який здатний відродити суспільство. Соціальні рухи не виникають без ідеалів. Коло замикається: поки не з'являться люди, здатні генерувати і відстоювати нові ідеали, не буде соціальних рухів, а без них суспільство не зміниться.

Позитивним моментом криз вважається можливість оновлення. Так, зараз всі надії світової громадськості на те, що економічна криза позбавить від фінансового міхура і оздоровить світову економіку. Звичайно, це не відбудеться автоматично. Це добре розуміють в розвинених країнах. Неважко помітити, як включилися в роботу наукові центри світу: семінари, конференції, обчислювальні експерименти, публічні лекції. Ось лише декілька прикладів з сьогоднішнього життя фахівців з теорії складних систем. Лондонська школа економіки (LSE): цикл семінарів, серед яких «Моделювання політичних рішень», «Складність і міжнародна арена», «Глобальне управління новими технологіями охорони здоров'я». Європейське наукове співтовариство складних систем (CSS): третя міжнародна конференція з складних систем. Інститут складних систем Нової Англії (NECSI): консультації конгресу США з питань створення системи регулювання фінансовим сектором.

На жаль, до цього списку не можна приєднати вітчизняні наукові ініціативи. Все працює в звичайному режимі. Майже не змінилася тематика конференцій, а якщо змінилися назви, то майже не змінився зміст. Доповіді базуються не на нових результатах досліджень, моделювання або обчислювальних експериментів, а переважно на особистій думці доповідачів. Як довелося чути на одній з конференцій: «Все це добре, тільки економіка не знає, про що ми тут говоримо».

За великим рахунком, навіть у важкі часи соціальні інститути майже не реагують на те, що відбувається, лише імітуючи деяку діяльність. Пригадаймо слова барона Мюнхгаузена: «Я відлітаю без нічого». Може, це і непогано. Ослаблення таких соціальних зв'язків може збільшити можливість індивідуального розвитку і цим створити перспективу розвитку суспільства. Як вважає російський соціолог О.І. Шкаратан, відбудеться зміна джерела суспільного розвитку. Якщо раніше він був у динаміці соціальної структури, то зараз у діях соціального агента, або нас з вами.

Стаття опублікована:

• Пугачева Е., Соловьенко К. Меняем ценности на удобства // Путеводитель в мире бизнес-финансов, 06.05.2009

Вгору